Нехай простить мені геній Тарас Шевченко, але це також і про нас: «Ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою». Так це про тих ветеранів, які в далекі 70-ті роки розпочинали свою педагогічну діяльність у професійно-технічному училищі № 6 і серед них я, молода вчителька хімії.
Тут все було незвичне: нетипове приміщення, незвичайні класні кімнати, а головне учні. Це переважно хлопці, які прийшли здобувати робітничі професії: токаря, слюсаря, фрезерувальника. Саме в 1970 році в училищі вводилася середня освіта.
Потрібно було зорієнтувати, чесно кажучи, «запушених» учнів на вивчення таких часто осоружних для них математики, хімії, літератури. На щастя в училищі зібрався працездатний колектив однодумців. Долаючи різні труднощі і вирішуючи складні проблеми, ми навчали і виховували своїх учнів.
Сьогодні, ті перші наші учні вже давно переступили піввіковий ювілей свого життя. Надіючись, що вони, як і ми ветерани, із світлою ностальгією згадують ці важкі, але цікаві часи.
Працювали ми в нелегких умовах. Тоді навчалося в училищі 1200 учнів, тобто більше 40 груп. Через таку кількість учнів і велике навчальне навантаження, нестачу навчальних кабінетів (тоді не вся будівля належала училищу). Ми працювали у дві зміни. Ми працювали до 22 години. Зараз в це важко повірити, але такі були умови в той період.
З особливою шаною і теплотою хочу згадати тодішнього директора, світлої пам’яті – Андрія Пилиповича Смолінчука. Це прекрасна людина, ерудований та вмілий керівник, який своїм особистим прикладом відношення до роботи, до учнів виховував колектив. Чудовим завучем тоді був Микола Гаврилович Бушев. Завдяки його ініціативі та допомозі ми обладнували навчальні кабінети і лабораторії. Було обладнано по-сучасному на той час кабінет і лабораторію хімії. Справа була не тільки в забезпечені методичними, навчальними посібниками, а й технічними засобами навчання.
Нам доводилося виконувати масу різної фізичної роботи. Наприклад, для створення хімічної лабораторії двічі доводилось ламати 80 см стіни між двома суміжними келіями. Це сьогодні сучасні кабінети під номерами 24 і 38. Це все робилося силами наших працьовитих учнів під вмілим керівництвом майстрів виробничого навчання. Робили ці роботи учні групи № 29 під умілим керівництвом майстра Максименка Володимира Олексійовича.
Викладачі та майстри виробничого навчання працювали разом у групах. Будучи класним керівником, а Володимир Олексійович – майстром виробничого навчання, ми випустили чотири групи кваліфікованих спеціалістів за професією «Слюсар-ремонтник». Це були прекрасні юнаки. Всі вони зайняли достойне місце у житті. Сьогодні при зустрічі з ними вони добрими словами згадують роки навчання в училищі, педагогічний колектив і доброзичливу атмосферу, в якій вони тоді навчалися.
Пізніше мені доводилося працювати класним керівником у групах, де майстрами виробничого навчання були Адам Васильович Канюка, Петро Сергійович Панасюк, Валерій Ярославович Ганжук. У нас була злагоджена робота і порозуміння.
Найперше ми старалися виховувати в учнів людську порядність. Це для нас було головне. Тому багато сил, уміння, часу і терпіння ми віддавали не тільки навчанню, а й виховній роботі. Це були часи, коли все трималося на ентузіазмі. Нині нам дивно чути, як час від часу піднімається заробітна плата педагогічним працівникам. Тоді абсолютно умовною була плата за завідування кабінетами, перевірку зошитів викладачами математики та мовниками. Ми не отримували ніякої плати за класне керівництво, хоча на цю роботу ми витрачали значну частину свого часу і здоров’я.
Ми відвідували учнів дома, проводили зустрічі-бесіди з батьками, залучали учнів до роботи в гуртках. Наші учні були відзначені медаллю на виставці ВДНХ. Учні брали неодноразово участь у виставках технічної творчості, де займали призові місця.
Найбільшим «головним болем» для викладачів та майстрів виробничого навчання були правопорушення. Звичайно, деякі учні допускали такі речі. При цьому вся вина за це покладалася на класних керівників та заступника директора з виховної роботи. Класні керівники отримували за це догани. Звичайно це погано, що окремі учні допускали правопорушення. Ми цим дуже переймалися і з усіх сил старалися працювати чесно і добросовісно. Не було у нашому колективі таких педагогів, що байдуже ставились до цієї проблеми. Багатьох вихованців нам вдалося стримати від необачних вчинків, а й можливо від злочинів. Думаю, що закінчивши навчання і ставши дорослими людьми, вони це усвідомили і оцінили наші зусилля.
Незважаючи на всі труднощі, недоліки того часу, я щаслива, що 31 рік свого життя віддала цій цікавій і творчій праці. Дякую долі за те, що працювала поряд з такими чудовими колегами, як Олена Семенівна Пахолюк, Людмила Федорівна Шевченко, Валентина Костянтинівна Горбунова, Валентина Петрівна та Мойсей Соломонович Лехти, Валентина Григорівна Журіна, Тетяна Петрівна Ярош, Олег Дем’янович Ясенчук, Іван Олександрович Корх, Микола Миколайович Дмитрієв, Володимир Дмитрович Дем’яновський, Юхим Антонович Струк, Світлана Петрівна Коробко, Олена Вадимівна Пеніщук, Микола Миколайович Кашуба. Всіх не перерахувати.
Серед усіх колег, з якими мені довелося працювати, з особливою пошаною згадую Ганну Феодосіївну Поліщук. Вона працювала викладачем математики, а з 1984 по 2000 роки – завучем. Це була надзвичайно щира, чистої душі людина. Своєю працьовитістю вона була прикладом педагогічному колективу. Любила своїх учнів, віддавала їм свої вміння і знання. Світла їй пам’ять.
Впевнена, що мої колеги ніколи не пошкодували, що присвятили своє життя найблагороднішій і найважливішій професії вчителя. Пишаюся своїми учнями, що стали успішними людьми, турботливими батьками, які часто віддають своїх дітей, а вже дехто і внуків вчитися у коледж.
Сьогодні щиро радію успіхам і розвитку нашого навчального закладу. Думаю, що ми своєю добросовісною працею внесли певну частку в ці чудові перетворення. Розуміємо, що всі ці зміни сталися завдяки вмілому керівнику – директорові Корчуку Ігорю Васильовичу і творчій праці всього колективу.
Бажаю всім здоров’я та наснаги для нових звершень.
З повагою Гаврилюк Віра Степанівна